Lietuvių partizanai ir ukrainiečių sukilėliai: 1944–1954 m.

1. Ginkluotas antisovietinis pasipriešinimas Lietuvoje ir Ukrainoje

Lietuvių ir ukrainiečių ginkluota kova už savo šalių Laisvę ir Nepriklausomybę įkvėpė ateities kartas ilgus dešimtmečius priešintis okupantui, 1990–1991 m. išsivaduoti iš sovietų priespaudos, o 2014 m. prasidėjus Rusijos karui prieš Ukrainą – atremti agresiją.

Partizaninis karas Lietuvoje prasidėjo 1944 m. vasarą ir truko iki 1953 m., bet pavieniai partizanai veikė ir vėliau. 1946 m. birželio 6 d. įkurta vieninga pasipriešinimo organizacija – Bendro Demokratinio Pasipriešinimo Sąjūdis (BDPS), 1949 m. vasario mėn. pavadinta Lietuvos Laisvės Kovos Sąjūdžiu (LLKS). LLKS Taryba 1949 m. vasario 16 d. priėmė deklaraciją, skelbusią lietuvių tautos valią atkurti nepriklausomą demokratinę valstybę.

Pasipriešinimas sovietų valdžiai Ukrainoje prasidėjo nuo pat jos įvedimo 1922 m. ir truko iki 1954 m., tačiau nedidelės grupės bei pavieniai sukilėliai veikė iki 1960 m. Organizuotam ginkluotam pasipriešinimui vadovavo 1942 m. spalio 14 d. įkurta Ukrainiečių sukilėlių armija (UPA). 1944 m. liepos 11 d. buvo sudaryta politinė vadovybė – Ukrainos Vyriausioji Išlaisvinimo Rada, koordinavusi pasipriešinimo judėjimą. Rada priėmė politinę platformą ir universalą (kreipimąsi į Ukrainos žmones), deklaravusius siekį sukurti nepriklausomą suvienytą Ukrainos valstybę.

Kovotojai už Laisvę ir Nepriklausomybę Lietuvoje vadinami partizanais, o Ukrainoje – sukilėliais.

2. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių veikimo teritorija ir karinė struktūra

Lietuvių partizanai veikė beveik visoje Lietuvoje, išskyrus kai kurias Vilniaus ir Klaipėdos kraštų apskritis. Veiklos teritorija apėmė apie 60 tūkst. km², joje gyveno apie 2 mln. žmonių. Ginkluotame pasipriešinime dalyvavo apie 100 tūkst. partizanų, ryšininkų ir rėmėjų, partizanų gretose kovojo apie 50 tūkst. kovotojų.

Lietuvos partizanų karinė teritorinė struktūra susiklostė 1944–1948 m. ir buvo įteisinta LLKS statute, priimtame 1949 m. vasario mėn. Smulkūs partizanų būriai buvo apjungti į stambesnius junginius: tėvūnijas, rinktines, apygardas, o apygardos sujungtos į tris sritis: Pietų Lietuvos, Rytų Lietuvos ir Vakarų Lietuvos. 1947–1948 m. Latvijoje veikė jungtinis lietuvių ir latvių partizanų būrys.

Ukrainiečių sukilėliai veikė vakariniuose ir dalinai centriniuose Ukrainos regionuose. Veiklos teritorija apėmė 150 tūkst. km², joje gyveno apie 15 mln. žmonių. UPA gretose veikė daugiau kaip 100 tūkst. kovotojų. Ukrainos sukilėlių karinė teritorinė struktūra susiformavo 1943 m. balandžio – gruodžio mėn. Smulkūs kariniai vienetai buvo apjungti į stambesnius junginius, organizuotos generalinės karinės apygardos „UPA-Vakarai“, „UPA-Šiaurė“, „UPA-Pietūs“ ir nebaigta formuoti „UPA-Rytai“ bei įkurtas UPA Generalinis karinis štabas. Pagrindiniais UPA kariniais vienetais buvo šimtinės (kuopos), kurias sudarydavo 3–4 būriai. Iš šimtinių buvo sudaromi batalionai, kuriuose būdavo po 300–800 sukilėlių.  

3. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių vyriausioji vadovybė

Lietuvos partizanų vyriausioji vadovybė pradėta formuoti 1944 m. 1946 m. liepos mėn. buvo sudarytas BDPS pavaldus Vyriausiasis ginkluotųjų pajėgų štabas. 1949 m. vasario mėn. išrinkta vieninga vadovybė – LLKS Taryba, Prezidiumas, suformuotas gynybos pajėgų štabas. Prezidiumo pirmininku buvo išrinktas Jonas Žemaitis-Vytautas, o jo pavaduotojais paskirti Adolfas Ramanauskas-Vanagas, Juozas Šibaila-Merainis, Leonas Grigonis-Užpalis. 1950 m. A. Ramanauskas-Vanagas buvo paskirtas LLKS gynybos pajėgų vadu. Lietuvos Respublikos Seimas priėmė deklaracijas, kuriomis pripažino, kad J. Žemaitis-Vytautas 1949–1954 m., A. Ramanauskas-Vanagas 1954–1957 m. buvo kovojančios su okupacija Lietuvos valstybės vadovai.

Ukrainos sukilėlių kovai vadovavo UPA Generalinis karinis štabas ir vyriausieji vadai: 1943 m. gegužės–lapkričio mėn. – Dmytro Kliačkivskyj-Klym Savur (Дмитро Клячківський – «Клим Савур»), 1943–1950 m. – Roman Šuchevyč-Taras Čuprynka (Роман Шухевич – «Тарас Чупринка»), 1950–1954 m. – Vasyl Kuk (slap. Koval, Lemiš) (Василь Кук – «Коваль», «Леміш»). Ukrainos Vyriausiajai Išlaisvinimo Radai 1944–1945 m. vadovavo Prezidentas Kyrylo Osmak-Marko Horianskyj (Кирило Осьмак-«Марко Горянський»), sovietų saugumui jį suėmus, Rada veiklą tęsė užsienyje.

4. Moterys Lietuvos ir Ukrainos ginkluotame pasipriešinime

Dauguma ginkluoto pasipriešinimo dalyvių buvo vyrai. Tačiau Lietuvos ir Ukrainos moterys taip pat aktyviai dalyvavo Laisvės kovose ir jų istorijoje jos paliko įspūdingų drąsos, ištvermės, atkaklumo ir pasiaukojimo pavyzdžių.

Moterys Lietuvos partizanų daliniuose ėjo įvairias pareigas: tvarkė dokumentus, rūpinosi spauda, buvo atsakingos už žvalgybinės informacijos rinkimą, tvarkė ūkio reikalus, finansus, gamino valgį, skalbė ir tvarkė drabužius, dirbo medicinos seserimis. Partizanės taip pat dalyvavo kovinėse ir kitose operacijose, kuriose nemažai jų žuvo. Daug merginų ir moterų buvo partizanų ryšininkėmis ir rėmėjomis. Jos palaikydavo ryšius tarp partizanų dalinių, organizuodavo susitikimus ir ryšio punktus, perduodavo žinias ir dokumentus. Rėmėjos savo ūkiuose įrengdavo slėptuves partizanams, aprūpindavo partizanus maistu, drabužiais, medikamentais, kitais daiktais, platino partizanų spaudą. Partizaniniame kare Lietuvoje dalyvavo apie 4,5 tūkst., žuvo daugiau kaip 600, sovietų saugumo buvo suimta apie 2,7 tūkst. moterų.

Ukrainiečių moterys ėjo įvairias pareigas sukilėlių junginiuose, veikė vidaus saugumo tarnyboje, dalyvavo karinėse operacijose. Ant jų pečių laikėsi plačiai išsiplėtojusi ryšių sistema. Moterys leido ir platino sukilėlių spaudą. Tačiau svarbiausia jų veikla buvo medicinos srityje. Jos teikė pirmąją medicininę pagalbą, bunkeriuose kūrė sukilėlių ligonines, atokiuose kaimuose organizavo sukilėlių reabilitaciją po sunkių mūšių. Moterys taip pat aprūpindavo sukilėlius maisto produktais, vaistais, rūpinosi jų buitimi.

5. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių simbolika

Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių  karinės struktūros veikė pagal reguliariosios kariuomenės organizavimo principus. Jos turėjo himnus, šūkius, simboliką, apdovanojimų sistemas, leido spaudą ir įvairius leidinius, kovotojai dėvėjo karines uniformas su skiriamaisiais ženklais.

Lietuvos partizanų šūkis buvo „Atiduok Tėvynei, ką privalai!“, ženklas – LLKS Tarybos 1949 m. rugpjūčio mėn. patvirtintas juodas Vyčio kryžius su raudonu apvadu žalio rombo fone. Kai kurie daliniai turėjo savo himnus, vėliavas. Partizanai dėvėjo karines uniformas su skiriamaisiais ženklais. Jų simbolikoje vyravo Lietuvos valstybės simboliai: Vytis, Gediminaičių stulpai, Vyčio kryžius, Trispalvė. Partizanų apdovanojimus sudarė trijų rūšių bei trijų laipsnių Laisvės Kovos Kryžius, pasižymėjimo ženklai, padėkos. Aukščiausias partizano įvertinimas buvo Laisvės Kovos Karžygio garbės vardas, kuris buvo suteiktas 8 partizanams.

Ukrainos sukilėlių šūkis buvo Ukrainos 1917–1921 m. išsivaduojamojo judėjimo kovotojų pasisveikinimas: „Šlovė Ukrainai! Šlovė didvyriams!“ UPA skiriamasis ženklas ir svarbiausias atributas buvo Tridantis, himnas – Ukrainiečių nacionalistų organizacijos (OUN) maršas „Mes gimėme didžią valandą“ (ukrainietiškai – «Зродились ми великої години»). UPA daliniai naudojo  dvispalvę raudonos ir juodos spalvų vėliavą.

Sukilėlių apdovanojimų sistemą sudarė I-ojo ir II-ojo laipsnių auksinis ir sidabrinis bei  bronzinis (be laipsnių) Kovinių Nuopelnų Kryžius, įteikiamas už karinius nuopelnus, bei Nuopelnų Kryžius, įteikiamas už civilinius ir karinius nuopelnus. Auksiniu Kovinių Nuopelnų Kryžiumi 1944–1952 m. buvo apdovanoti 103 sukilėliai.

6. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių taktika ir kovos veiksmai

Pirmaisiais pokario metais lietuvių ir ukrainiečių kovotojai vykdė aktyvias puolamąsias operacijas prieš sovietų okupantus. Vėliau perėjo nuo atviros ginkluotos prie pogrindžio kovos.

Lietuvos partizanai užpuldavo ir trumpam užimdavo miestelius, rengdavo pasalas Raudonosios armijos daliniams, vykdydavo kitas puolamąsias operacijas bei specialias akcijas prieš okupacinę administraciją, sovietinius-partinius aktyvistus ir kitus kolaborantus. 1945 m. gegužės 16–17 d. Alytaus apskrityje Kalniškės miške įvyko vienas didžiausių mūšių. 100–120 partizanų stojo į kovą su kelis kartus gausesnėmis SSRS vidaus reikalų liaudies komisariato (NKVD) pasienio kariuomenės pajėgomis. Kautynėse žuvo daugiau kaip 40 partizanų, jie nukovė kelis šimtus NKVD karių. 1945 m. gruodžio 15 d. Merkio rinktinės partizanai užpuolė Merkinę, užėmė NKVD būstinę ir kalėjimą, valsčiaus įstaigą, paštą. Po 3 valandas trukusių kautynių partizanai pasitraukė. Nuo 1946 m. partizanai, tausodami jėgas ir rengiantis ilgalaikiam neginkluotam pasipriešinimui, ėmė vengti susidūrimų su sovietų armija ir palaipsniui perėjo prie pogrindžio veiklos. Pavienės partizanų grupės mėgino prasiveržti į Vakarus. 1949 m. rugpjūčio mėn. Žemaičių apygardos Kardo rinktinės partizanai išžygiavo į Lenkiją, iš kur planavo patekti į JAV okupacinę zoną Vokietijoje, bet žygis nepavyko. Partizanų vadovybė palaikė ryšius su lietuvių politiniais centrais Vakaruose ir informavo pasaulį apie Lietuvos Laisvės kovą. 1947 m. gruodžio mėn. BDPS įgaliotiniai Juozas Lukša-Skirmantas ir Kazimieras Pyplys-Mažytis išvyko į Vakarus, susisiekė su lietuvių politiniais centrais ir suderino kovojančios Lietuvos atstovavimo užsienyje bei vadovavimo rezistencijai klausimus, išvežė į Vakarus dokumentus apie padėtį Lietuvoje, sovietų valdžios represijas ir Laisvės kovas. Partizaniniame kare Laisvės kovotojai nukovė apie 4 tūkst. sovietų saugumo, vidaus reikalų sistemos ir vidaus kariuomenės darbuotojų bei karių, 1,3 tūkst. stribų, sovietinių ir partinių aktyvistų.

Pirmaisiais pokario metais Ukrainoje vyko įnirtingos sukilėlių kovos su sovietų okupantais. Sukilėliai turėjo nemenką kovos su naciais ir sovietiniais partizanais per Antrąjį pasaulinį karą patirtį. Buvo gerai ginkluoti, turėjo mažo ir vidutinio kalibro minosvaidžius, lengvąsias patrankas, tankus, karinės technikos remonto dirbtuves bei karinio techninio aprūpinimo sistemą. Sukilėliai dažnai atakuodavo okupacinės administracijos centrus, stodavo į kautynes su Raudonosios armijos ir vidaus kariuomenės daliniais, puldavo karinius sandėlius, geležinkelio ir pramonės objektus, užminuodavo ir sprogdindavo geležinkelius bei geležinkelio tiltus, gadindavo telefono-telegrafo linijas, užimdavo gyvenvietes, kontroliavo kai kurias teritorijas. 1944 m. balandžio 21–24 d. Voluinėje, netoli Hurby kaimo įvyko vienas didžiausių mūšių, kuomet 5 tūkst. sukilėlių  kovėsi su 6 kartus didesnėmis NKVD bei Raudonosios armijos pajėgomis. Kautynėse žuvo apie 100 sukilėlių, jie nukovė apie 2 tūkst. priešo karių. Stiprėjant okupanto puolimui ir sukilėliams patiriant vis daugiau nuostolių, pradėta vengti didesnių kautynių, o nuo 1946 m. palaipsniui pereita prie pogrindžio kovos. Sukilėliai rengė sėkmingus reidus į užsienio šalis, kur skleidė žinią apie savo kovą. 1946 m. jie pasiekė Čekoslovakiją, 1947 m. – Vakarų Vokietiją ir Austriją, 1949 m. – Rumuniją. 1950 m. nedidelis sukilėlių būrys per Baltarusiją  mėgino patekti į Lietuvą, bet saugumo pajėgų Baltarusijoje buvo išblaškytas, keli kariai žuvo, kiti grįžo atgal į Ukrainą. Paskutinis sukilėlių susirėmimas su sovietų saugumo pajėgomis įvyko 1960 m. balandžio 14 d. Ternopilio srityje. Kovodami už Ukrainos Laisvę sukilėliai nukovė apie 30,7 tūkst. ginkluotų okupantų.

7.  Lietuvių ir ukrainiečių Laisvės kovų slopinimas

Lietuvių ir ukrainiečių ginkluoto pasipriešinimo slopinimui komunistinis režimas metė dideles saugumo ir vidaus reikalų sistemų, kitų represinių struktūrų pajėgas, veikiančios armijos dalinius.

Lietuvoje, kovai su lietuvių partizanais, 1945 m. vasarą buvo dislokuota apie 20 tūkst. SSRS NKVD vidaus kariuomenės 4-osios divizijos karių. Su partizanais 1944–1954 m. taip pat kovojo daugiau kaip 20 tūkst. naikinamųjų batalionų karių (stribų). 1946 m. sovietų saugumas kovos su partizanais stiprinimui į Lietuvą iš Ukrainos perkėlė saugumo majorą A. Sokolovą. Jam buvo iškelta užduotis Lietuvoje suorganizuoti agentų-smogikų grupes, kokios jau veikė Ukrainoje. Šių specialių grupių agentai įsiskverbdavo į ginkluoto pasipriešinimo kovotojų gretas ir juos likviduodavo, Laisvės kovotojų vardu rengdavo teroristinius išpuolius prieš gyventojus ir pan. 1952 m. pradžioje Lietuvoje veikė 6 agentų-smogikų grupės, jose buvo apie 80 agentų. Jie  nužudė apie 500 ir paėmė į nelaisvę daugiau kaip 200 partizanų, nužudė apie 60 civilių gyventojų, dėl jų veiklos buvo suimta beveik 5 tūkst. partizanų ir jų rėmėjų. Sovietų saugumas prieš partizanus naudojo ir kitas agentūrines priemones: verbavo agentus tarp pogrindžio dalyvių ir juos rėmusių gyventojų, agentus infiltruodavo į pasipriešinimo dalyvių gretas, rengė partizanų išaiškinimo, suėmimo ir likvidavimo operacijas. 1951 m. ginkluoto pogrindžio dalyvius sekė ir šnipinėjo apie 27,7 tūkst. sovietų saugumo agentų.  

Pirmaisiais pokario metais lietuvių ginkluotas pasipriešinimas slopintas dažniausia kariniais veiksmais, per karines operacijas apsupant didelius miškų ar kaimų plotus ir naikinant tose teritorijose buvusius partizanų dalinius. Vėliau pradėtos rengti karinės-čekistinės operacijos: ieškomos partizanų dislokavimosi vietos, aptikus – rengtos pasalos, persekiojimas ir naikinimas. Kariuomenės pajėgos naudotos tik per didesnes akcijas. Siekiant palaužti lietuvių pasipriešinimą okupacijai, sovietų režimas persekiojo, kalino, trėmė, kankino ir žudė rezistencijos dalyvius, rėmėjus ir kitus gyventojus. Partizaniniame kare žuvo apie 20 tūkst. kovotojų, apie 18 tūkst. partizanų, ryšininkų ir rėmėjų paimta į nelaisvę arba suimta. Masinio teroro ir represijų aukomis tapo apie 320 tūkst. Lietuvos gyventojų.

Antrojo pasaulinio karo pabaigoje per Ukrainą slenkant frontui ukrainiečių ginkluotą pasipriešinimą pradėjo malšinti didelės Raudonosios armijos 1-ojo ir 2-ojo Ukrainos frontų pajėgos, vėliau – kiti veikiančios armijos daliniai. Kovai su UPA 1944 m. pavasarį Vakarų Ukrainoje dislokuota apie 31,5 tūkst. NKVD vidaus kariuomenės karių, 1947 m. – 5 vidaus kariuomenės divizijos. Plačiai naudotos kitos represinių struktūrų pajėgos, agentai, provokatoriai. 1945 m. vasarą prieš UPA veikė 156 specialiosios agentų-smogikų grupės, kuriose buvo apie 1,8 tūkst. agentų.

Pirmaisiais pokario metais prieš sukilėlius rengtos didelės ir ilgalaikės karinės operacijos, panaudojant tankus, žvalgybai – lėktuvus, bombarduojant sukilėlių bazes ir stovyklavietes. 1945 m. balandžio – gegužės mėn. Stanislavo (dabar – Ivano-Frankivsk) srityje, Karpatų kalnuose, trimis etapais vykdyta plataus masto karinė-čekistinė operacija, kurioje dalyvavo iki 11 tūkst. karių. Sovietų saugumo duomenimis per ją žuvo apie 2 tūkst. sukilėlių. Slopindamas ukrainiečių pasipriešinimą okupacinis režimas naudojo masinį terorą ir represijas: kalino, trėmė, kankino ir žudė sukilėlius bei jų rėmėjus. Kovose žuvo apie 150 tūkst. UPA narių ir rėmėjų, virš 130 tūkst. suimta, daugiau 200 tūkst. ištremta. Ukrainoje už pasipriešinimą sovietų valdžiai iš viso represuota apie 0,5 mln.  žmonių.

8. Gyventojų parama lietuvių partizanams ir ukrainiečių sukilėliams

Daugybė Lietuvos ir Ukrainos gyventojų palaikė ginkluoto pasipriešinimo dalyvius. Nepaisydami gresiančios mirties, suėmimo, tremties ar lagerių, teikė jiems prieglobstį ir visokeriopą paramą.

Lietuvos partizanus daugiausia rėmė kaimo gyventojai, kurie juos aprūpindavo maistu, apranga, vaistais, spaudos priemonėmis, kitais būtiniausiais reikmenimis. Partizanai už paaukotas lėšas, maisto produktus ir kitus reikmenis žmonėms išduodavo pakvitavimus. Partizanų rėmėjai savo ūkiuose įrengdavo slėptuves, teikdavo žinias apie stribų, saugumiečių ir kariuomenės dalinių pasirodymą, gydydavo ir slaugydavo sužeistus kovotojus.

Ukrainos sukilėlius rėmė ir kaimo, ir miesto gyventojai, kurie savo namuose vienkiemiuose ir kaimuose įrengdavo bunkerius, o miestuose – konspiracinius butus, slapstė sukilėlius ir jų šeimų narius, aprūpindavo juos maistu, drabužiais, teikdavo žvalgybines žinias, slaugydavo sužeistus kovotojus. Sukilėlius gydydavo vietos gydytojai, kurių daugelis buvo žydai. Maisto produktus, kitus pragyvenimo reikmenis sukilėliai iš gyventojų įsigydavo už piniginius ženklus (kvitus, obligacijas) – „bofonus“, kurių pavadinimas kilo iš ukrainietiškų žodžių „kovos fondas“ (ukrainietiškai – «БОйовий ФОНд») santrumpos. „Bofonai“ buvo platinami iš gyventojų renkant lėšas kovos reikmėms bei naudojami kaip agitacinė priemonė.

9. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių dokumentinis paveldas

Lietuvių ir ukrainiečių kovotojai stengėsi ateities kartoms išsaugoti savo dokumentus. Jie juos saugodavo slaptavietėse, sudėtus į bidonus, metalinius konteinerius užkasdavo į žemę. Kartas nuo karto užkasti bidonai yra randami įvairiose Lietuvos ir Ukrainos vietose. Jie kaip „laiko kapsulės“ byloja apie lietuvių ir ukrainiečių kovotojų pasiaukojimą ir  herojiškumą.

Didžiausia Lietuvos partizanų dokumentų kolekcija saugoma Lietuvos ypatingajame archyve. Ji nuolat papildoma žmonių išsaugotais ar žemėse užkastais ir atsitiktinai surastais partizanų dokumentais.

Ukrainos sukilėlių dokumentinis paveldas saugomas valstybės archyvuose, muziejuose, kitose kultūros ir atminties įstaigose ir nuolat papildomas per paieškas ar atsitiktinai rastais dokumentais. Per pastaruosius 30 metų Ukrainoje rasta keliasdešimt bidonų su OUN ir UPA dokumentais, daugiausia Lvivo ir Ternopilio srityse.  

10. Lietuvių partizanų ir ukrainiečių sukilėlių tradicijos ir Laisvės kovų atmintis

Lietuvos ir Ukrainos žmonės gerbia, brangina ir puoselėja kovotojų už jų Laisvę ir Nepriklausomybę atminimą – statomi paminklai, atliekami istoriniai tyrimai, ieškomi žuvusiųjų palaikai, rengiamos parodos, kuriami filmai ir t. t. Šiuolaikinės Lietuvos ir Ukrainos kariuomenės naudoja pasipriešinimo dalyvių šūkius ir simboliką, palaiko jų karines tradicijas. 

Lietuvoje partizaninis karas įprasmintas, Laisvės kovotojų statusas įteisintas valstybiniu lygmeniu. Lietuvos Respublikos Seimas įvertinęs LLKS Tarybos 1949 m. vasario 16 d. deklaracijos reikšmę Lietuvos valstybės tęstinumui, 1999 m. priėmė įstatymą, nustačiusį, kad Deklaracija yra Lietuvos valstybės teisės aktas. 2010 m. Radviliškio r., Minaičių k., vietoje kur buvo pasirašyta Deklaracija, atidengtas memorialas deklaracijos ir jos signatarų atminimui. Įvairiose Lietuvos vietose pastatyti paminklai partizanams, atminimo ženklai jų gimtinėse, žūties ir palaidojimo vietose, atstatomi partizanų bunkeriai, įrengti pažintiniai maršrutai partizanų takais. Intensyviai vykdomos sovietų saugumo nužudytų partizanų, kurių kūnai slaptai užkasti, palaikų paieškos ir indentifikavimas. Laivės kovų atmintį ir tradicijas ypač puoselėja Lietuvos kariuomenė, nes partizanų kovos yra svarbi jos istorijos dalis.

Ukrainoje įamžinant kovotojų už Laisvę atminimą, pastatyti paminklai ir atminimo ženklai sukilėliams ir jų vadams. Ukrainos ginkluotosios pajėgos palaiko sukilėlių tradicijas, perima jų simbolius. Ukrainos ginkluotųjų pajėgų marše skamba OUN himno žodžiai. UPA šūkis „Šlovė Ukrainai! Šlovė didvyriams!“ tapo Ukrainos ginkluotųjų pajėgų karių pasisveikinimu, o Rusijai užpuolus Ukrainą – ir viso pasaulio žmonių solidarumo su kovojančia ukrainiečių tauta lozungu. Ukrainos savanorių korpusas „Dešinysis sektorius“ kare su Rusija laiko iškėlęs UPA raudonos ir juodos spalvų vėliavą. Ukrainos ginkluotųjų pajėgų kariai šaukiniams naudoja senuosius sukilėlių slapyvardžius. Vienas iš žinomiausių šių dienų Ukrainos didvyrių Dmytro Kociubailo-„Da Vinči“ (Дмитро Коцюбайло – «Да Вінчі»), 2023 m. kovo 7 d. žuvęs gindamas Bachmutą, yra UPA sukilėlio anūkas.

Brutalaus Rusijos karo prieš Ukrainą akivaizdoje lietuvių ir ukrainiečių ginkluotas antisovietinis pasipriešinimas įgyja ypatingą prasmę, tampa patriotizmo ir pilietiškumo, kovos už Laisvę ir Nepriklausomybę pavyzdžiu, stiprinančiu pasipriešinimo agresoriui dvasią.

Parodos organizatoriai:

Lietuvos ypatingasis archyvas

Ukrainos nacionalinės atminties instituto valstybinis archyvas

Parodos autoriai:

Nijolė Maslauskienė (Lietuva)

Dorota Mordas (Lietuva)

Igor Kulyk (Ukraina)

Tetjana Lysenko (Ukraina)

Tetjana Prys (Ukraina)

Svitlana Starovoit (Ukraina)

Projekto vadovas:

Kęstas Remeika (Lietuva)

Tekstų ukrainiečių kalba literatūrinis redagavimas ir korektūra:

 Sergii Kulyk (Ukraina)

Tekstų vertimas į anglų kalbą:

Beatričė Soroko (Lietuva)

Parodos partneriai:

Lietuvos gyventojų genocido ir rezistencijos tyrimo centro Okupacijų ir laisvės kovų muziejus

Ukrainos saugumo tarnybos valstybinis archyvas

Išsivadavimo judėjimo tyrimo centro archyvas

Ukrainos nacionalistų organizacijos (Ukrainos informacinės tarnybos Londone) archyvas

Leidinio „UPA metraštis“ archyvas

Projektą iš dalies finansavo

Lietuvos kultūros taryba

Литовські партизани і українські повстанці: 1944–1954 рр.

1. Збройний антирадянський спротив у Литві та Україні

Збройна боротьба литовців та українців за Свободу і Незалежність своїх країн упродовж десятирічь надихала наступні покоління до спротиву окупантам, у 1990–1991 рр. – до звільнення з-під радянського гніту, в 2014 р., після початку війни Росії проти України – до відбиття агресії.

Партизанський рух у Литві почався влітку 1944 р. і тривав до 1953 р., хоч окремі партизани й далі продовжували боротьбу. 6 липня 1946 р. була утворена єдина організація спротиву – Об’єднаний демократичний рух спротиву (ОДРС), яку в 1949 р. назвали «Рух боротьби за свободу Литви» (РБСЛ). 16 лютого 1949 р. Рада РБСЛ прийняла декларацію, що проголосила волю литовського народу – відновити незалежну демократичну державу.

В Україні спротив радянській владі почався від моменту її встановлення у 1922 р. і продовжувався до 1954 р. Проте невеликі групи та окремі повстанці чинили спротив до 1960 р. 14 жовтня 1942 р. була утворена Українська повстанська армія (УПА), яка очолила організований збройний опір. 11 липня 1944 р. утворено орган політичного керівництва опором – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Прийнята нею політична платформа і універсал декларували створення незалежної об’єднаної Української держави.

Борців за Свободу і Незалежність в Литві називають партизанами, в Україні – повстанцями.

2. Територія діяльності та військова структура литовських партизанів та українських повстанців

Литовські партизани діяли майже на всій території Литви, окрім деяких повітів Вільнюського і Клайпедського країв. Територія їхньої діяльності, на якій проживало до 2 млн осіб, охоплювала майже 60 тис. км². До збройного спротиву долучилися майже 100 тис. партизанів, їхніх зв’язкових та прихильників. У лавах партизанів зі зброєю в руках воювали майже 50 тис. бійців.

Військово-територіальну структуру литовських партизанів сформували у 1944–1948 рр. і вона була зафіксована у статуті РБСЛ, прийнятому в лютому 1949 р. Нечисленні партизанські загони були об’єднані у більш потужні з’єднання: тевунії, бригади, округи. Округи були об’єднані у три області: Південної Литви, Східної Литви та Західної Литви. У Латвії в 1947–1948 рр. діяв об’єднаний загін литовських та латиських партизанів.

Українські повстанці діяли в західному та частково в центральному регіонах України. Територія їхньої діяльності охоплювала 150 тис. км², на якій проживало майже 15 млн осіб. У лавах УПА діяло понад 100 тис. бійців. Військово-територіальну структуру українських повстанців утворили впродовж квітня-грудня 1943 р. Нечисленні військові формування об’єднали у більші, також організували генеральні військові округи: «УПА-Захід», «УПА-Північ», «УПА-Південь», започаткували формування округи «УПА-Схід» (не була остаточно сформована), а також утворили Генеральний військовий штаб УПА. Основними військовими одиницями УПА були сотні, що складались із 3-4 загонів. Із сотень формували батальйони чисельністю від 300 до 800 повстанців.

3. Керівництво литовськими партизанами та українськими повстанцями

Формування верховного командування партизанів Литви почалось у 1944 р. В липні 1946 р. при ОДРС був створений Головний штаб збройних сил. В лютому 1949 р. було обрано єдине керівництво – Рада, Президія РБСЛ, сформовано штаб Сил оборони. Головою президії обрали Йонаса Жямайтіса-«Вітаутаса», його заступниками призначили Адольфаса Раманаускаса-«Ванагаса», Юозаса Шибайла-«Мерайніса», Леонардаса Вільгельмаса Григоніса-«Ужпаліса». У 1950 р. А. Раманаускас-«Ванагас» був призначений командувачем Сил оборони РБСЛ. Сейм Литовської Республіки прийняв Декларації, якими Йонаса Жямайтіса-«Вітаутаса» (1949–1954 рр.) та Адольфаса Раманаускаса-«Ванагаса» визнано керівниками Литовської держави, що боролась з окупацією.

Боротьбою українських повстанців керував Генеральний військовий штаб УПА та головні командири: Дмитро Клячківський-«Клим Савур» (травень-листопад 1943 р.), Роман Шухевич-«Тарас Чупринка» (1943–1950 рр.), Василь Кук-«Коваль», «Леміш» (1950–1954 рр.). Українську Головну Визвольну Раду очолив Кирило Осьмак-«Марко Горянський». Після того, як його арештувала радянська служба держбезпеки, Рада продовжила свою діяльність за кордоном.

4. Участь жінок у збройному опорі Литви та України

Хоч більшість учасників збройного спротиву становили чоловіки, жінки України та Литви також брали активну участь у визвольній боротьбі. Вони залишили вражаючі приклади мужності, витривалості, наполегливості та самопожертви.

Жінки у литовських партизанських загонах обіймали різні посади, вели діловодство, друкували пресу та листівки, відповідали за збір розвідувальної інформації, керували партизанським господарством, фінансами, готували їжу, прали та перешивали одяг, працювали медсестрами. Чимало жінок-партизанок загинули у боях, спецопераціях. Багато дівчат та жінок були прибічниками партизанського руху. Вони підтримували зв’язок між партизанськими загонами, організовували зустрічі та пункти зв’язку, передавали інформацію та документи, надавали прихисток у своїх обійстях, забезпечували продуктами харчування, одягом, медикаментами, розповсюджували партизанські друковані видання. У партизанській війні в Литві брали участь майже 4,5 тис. жінок, понад 600 були вбиті, майже 2,7 тис. – заарештовані радянською службою безпеки.

У повстанських загонах українські жінки на рівні з чоловіками працювали в службі внутрішньої безпеки, брали участь у бойових діях. На їхніх плечах трималась розгалужена система зв’язку. Вони були залучені до друку та розповсюдження повстанських листівок і видань. Однак найважливішою сферою їхньої діяльності була медицина. Вони надавали першу допомогу, створювали повстанські госпіталі в криївках, у віддалених селах і хуторах організовували тривалий процес реабілітації поранених та повстанців після важких боїв. Переважно завдяки жінкам повстанці отримували їжу, ліки. Часто вони ж налагоджували скромний повстанський побут у таборах та криївках.

5. Символіка литовських партизанів та українських повстанців

Військові структури литовських партизанів та українських повстанців діяли за взірцем регулярної армії. Вони мали гімни, гасла, символіку, систему нагород, видавали пресу, листівки тощо, бійці носили військову форму зі знаками розрізнення.

Гаслом литовських партизанів було «Віддай Батьківщині, що повинен!», знаком – чорний шестикінечний хрест Вітіса (Погоні) з червоною облямівкою на тлі зеленого ромба, затверджений Радою РБСЛ у серпні 1949 р. Деякі підрозділи мали свої гімни та прапори. Партизани носили військову форму зі знаками розрізнення. У символіці переважали символи Литовської держави: Вітіс (Погоня), Гедимінові стовпи, Хрест Вітіса, Триколор. Нагородами партизанів були три варіанти «Хреста боротьби за Свободу» трьох ступенів, відзнаки та подяки. Найвищу партизанську нагороду – почесне звання «Герой боротьби за Свободу», присвоїли лише вісьмом партизанам.

Гаслом українських повстанців стало дещо змінене вітання доби визвольних змагань 1917–1920 рр.: «Слава Україні! Героям слава!». Знаком розрізнення і найважливішим атрибутом УПА був Тризуб, гімном – марш Організації українських націоналістів (ОУН) «Зродились ми великої години». Підрозділи УПА використовували двоколірний червоно-чорний стяг. Система нагород повстанців передбачала «Хрест бойової заслуги» (золотого й срібного І та ІІ ступенів і бронзового без ступеня) та «Хреста заслуги»  трьох видів – золотого, срібного і бронзового, яким нагороджували як цивільних, так і вояків. Золотим Хрестом бойової заслуги упродовж 1944–1952 рр. нагородили 103 повстанців.

6. Тактика та бойові дії литовських партизанів та українських повстанців

У перші повоєнні роки литовські та українські партизани вели активні наступальні дії проти радянських окупантів. Пізніше вони перейшли від відкритого збройного опору до підпільного.

Литовські партизани атакували і на короткий час захоплювали невеликі міста, влаштовували засідки для знищення частин Червоної армії, проводили інші наступальні операції та спеціальні акції проти окупаційної адміністрації, радянського партійного активу та колабораціоністів. 16–17 травня 1945 р. в Кальнішському лісі Алітуського повіту відбулася одна з найбільших битв. 100–200 партизанів вступили в бій з частинами прикордонних військ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР, що переважали їх в декілька разів. У бою загинуло 40 партизанів, але вдалось знищити декілька сотень бійців НКВД. 15 грудня 1945 р. партизани бригади «Мяркіс» напали на містечко Мяркіне, зайняли штаб та в’язницю НКВД, державні установи волості, пошту. Після тригодинного бою партизани відступили. Починаючи з 1946 р., партизани уникали відкритих сутичок з Червоною армією. Вони берегли сили та готувались до довгого беззбройного спротиву, тому поступово перейшли до підпільної діяльності. Окремі партизанські групи намагалися прорватись на Захід. Так, у серпні 1949 р. партизани бригади «Кардас» округу «Жямайчяй» вирушили до Польщі, звідки планували потрапити в американську окупаційну зону в Німеччині, але цей похід виявився невдалим. Партизанське керівництво підтримувало зв’язок із литовськими політичними центрами на Заході та інформувало світ про визвольну боротьбу Литви. В грудні 1947 р. представники ОДРС Юозас Лукша-«Скирматас» і Казімерас Піпліс-«Мажитис» переправились на Захід. Вони налагодили контакти з литовськими політичними центрами і узгодили питання про закордонне представництво повстанських сил Литви та про його керівництво. Також вони оприлюднили на Заході документи про ситуацію в Литві, репресії радянської влади та боротьбу за Свободу. Загалом, у партизанській війні борці за Свободу знищили майже 4 тис. військовослужбовців та працівників радянських служб безпеки і внутрішніх справ, 1,3 тис. так званих «яструбків», радянських і партійних активістів.

У перші повоєнні роки в Україні повстанці вели жорстоку боротьбу проти радянських окупантів. Під час Другої світової війни повстанці набули цінний досвід боротьби як проти нацистської армії, так і радянських партизан. Вони були добре озброєні, мали міномети малого та середнього калібру, легкі гармати, танки, систему технічного забезпечення та майстерні для ремонту військової техніки. Повстанці часто нападали на будівлі, у яких розміщувалась окупаційна адміністрація, вели бої з регулярними частинами Червоної армії та внутрішніх військ, захоплювали склади, атакували залізничні та промислові об’єкти. При цьому вони встановлювали міни, підривали залізничне полотно і мости, пошкоджували телефонні і телеграфні лінії, руйнували системи зв’язку. Також захоплювали окремі населені пункти, контролювали значні території, на яких встановлювали повстанську владу і формували органи самоврядування. 21–24 квітня 1944 р. поблизу села Гурби на Волині відбулося одне з найбільших бойових зіткнень вояків УПА з окупаційними військами. У цей день 5 тис. повстанців вступили в бій з частинами Червоної армії та НКВД, що переважали їх в шість разів. Було знищено 2 тис. окупантів та загинуло 100 повстанців, всім іншим повстанцям вдалося вийти з оточення. З посиленням натиску окупантів повстанці зазнавали все відчутніших втрат, тому уникали великих бойових зіткнень, а з 1946 р. поступово перейшли до підпільної боротьби.

Вояки УПА організували успішні рейди у різні країни світу, у яких поширювали інформацію про свою боротьбу. У 1946 р. вони дісталися Чехословаччини, у 1947 р. – Західної Німеччини та Австрії, у 1949 р. – Румунії. У 1950 р. невелика група повстанців спробувала потрапити у Литву через територію Білорусі, але була розпорошена військами силових структур Білорусі. Декілька вояків було вбито, інші повернулися до України. Останнє бойове зіткнення повстанців з радянськими силовиками трапилося 14 квітня 1960 р. в Тернопільській області. Загалом, у боротьбі за Свободу України повстанці знищили майже 30,7 тис. озброєних окупантів.

7. Придушення литовсько-української визвольної боротьби

Для придушення збройного спротиву литовців та українців комуністичний режим кинув значні сили – органи безпеки та внутрішніх справ, армійські частини та інші каральні структури.

Влітку 1945 р. для боротьби з литовськими партизанами у Литві було дислоковано 20 тис. бійців 4-ї дивізії внутрішніх військ НКВС СРСР. Упродовж 1944–1954 рр. з партизанами також воювали понад 20 тис. солдатів винищувальних батальйонів, так званих «яструбків». У 1946 р. для посилення боротьби з партизанами з України до Литви направили майора держбезпеки А. Соколова. Йому доручили створити у Литві такі ж групи агентів-бойовиків, які вже діяли в Україні. Агенти цих спецгруп проникали до лав бійців збройного опору та ліквідовували їх, організовували терористичні акти проти цивільного населення, начебто від імені «борців за свободу» тощо. На початку 1952 р. у Литві діяло шість груп агентів-бойовиків, що нараховували 800 осіб. Вони вбили майже 500 партизанів та захопили в полон понад 200 осіб, убили 60 цивільних. Внаслідок їхньої діяльності майже 5 тис. партизанів та їхніх прихильників були арештовані. Радянські органи безпеки використовували проти партизанів й інші агентурні засоби: вербували агентів з-поміж членів підпілля та населення, яке їх підтримувало, засилали своїх агентів до лав учасників опору, організовували спеціальні операції для виявлення, арешту чи ліквідації партизанів. У 1951 р. учасників збройного підпілля вислідковували понад 27,7 тис. агентів радянської служби безпеки.

У перші повоєнні роки литовський збройний опір придушували переважно військовими методами. Партизанські загони знищували під час військових операцій, оточення великих ділянок лісу та населених пунктів, де вони перебували. Пізніше застосовували військово-чекістські операції: вишукували місця розташування партизанів, при їх виявленні влаштовували засідки, переслідували і знищували. Армійські частини використовували тільки під час масштабних операцій. З метою зламати опір литовців окупаційний радянський режим переслідував, ув’язнював, висилав, катував та вбивав учасників опору, їхніх прихильників та місцевих жителів. В партизанській війні загинуло майже 20 тис. бійців, 18 тис. партизанів, зв’язкових та прихильників були взяті в полон чи арештовані. Жертвами масового терору і репресій стали майже 320 тис. жителів Литви.

Наприкінці Другої світової війни, коли фронт вже рухався територією України, для придушення військового спротиву повстанців залучили значні сили 1-го та 2-го Українських фронтів Червоної армії, а пізніше й інших частин діючої армії. Навесні 1944 р. для боротьби з УПА у західних районах України розмістили 31,5 тис. бійців внутрішніх військ НКВД, у 1947 р. – 5 дивізій внутрішніх військ. Їм допомагали працівники інших репресивних структур, агенти, провокатори. Влітку 1945 р. було зафіксовано діяльність 156 спеціальних груп агентів-бойовиків, які нараховували майже 1,8 тис. осіб.

У перші повоєнні роки проти бійців УПА організовували масштабні та довготривалі військові операції із застосуванням танків, літаків для розвідки й бомбардування баз і повстанських таборів. У квітні-травні 1945 р. в Станіславській (нині Івано-Франківській) області, в Карпатських горах проводили трьохетапну військово-чекістську операцію, до якої залучили 11 тис. солдатів. За інформацією радянських спецслужб під час цієї операції загинули майже дві тисячі повстанців. Для придушення українського національного спротиву, окупаційний режим застосовував масовий терор і репресії: арештовували, депортували, катували повстанців і тих, хто їм симпатизував. В боях загинуло понад 150 тис. членів УПА та їхніх прихильників, понад 130 тис. арештовано, понад 200 тис. – вислані до таборів. Всього в Україні за виявлений спротив радянській владі було репресовано майже 500 тис. осіб.

8. Підтримка населенням литовських партизанів та українських повстанців

Багато жителів Литви та України підтримували учасників збройного спротиву. Не зважаючи на загрозу смерті, арешту, відправлення до табору чи виселення, вони постійно надавали їм допомогу та прихисток.

Литовських партизанів переважно підтримували жителі сільської місцевості, які допомагали їжею, одягом, медикаментами, засобами для друку, іншими найнеобхіднішими речами. Партизани натомість видавали людям квитанції про суми пожертв, отримані продукти або інші речі. Прихильники партизанів влаштовували криївки у своїх господарствах, інформували про появу «яструбків», силовиків чи армійських частин, лікували та доглядали поранених.

Українських повстанців підтримували як сільські, так і міські жителі. У своїх будинках у хуторах і селах вони облаштовували криївки, в містах – конспіративні квартири, переховували повстанців та членів їхніх сімей, забезпечували їжею та одягом, постачали розвіддані, опікувалися пораненими. Лікували повстанців місцеві лікарі, багато з яких були євреями. У місцевого населення продукти харчування та інші найнеобхідніші речі повстанці закуповували за «бофони» – грошові знаки (квитанції, облігації), назва яких походить від скорочення словосполучення «бойовий фонд». «Бофони» видавали за зібрані у населення продукти, цінні речі, необхідні для боротьби. Також вони виконували агітаційну функцію.

9. Документальна спадщина литовських партизанів та українських повстанців

Литовські й українські бійці доклали чимало зусиль до збереження своїх документів для наступних поколінь. Вони ховали їх у металевих контейнерах, бідонах, які закопували в землю та інших таємних місцях. Час від часу такі бідони знаходять у різних куточках Литви й України. Вони, як «капсули часу», свідчать про самопожертву, героїзм литовських та українських бійців.

Найбільша колекція литовських партизанських документів зберігається в Спеціальному архіві Литви. Вона постійно поповнюється документами, які люди зберегли чи випадково знайшли закопаними в землі.

Документальний спадок українських повстанців зберігається в державних архівах, музеях, інших установах культури та пам’яті і постійно поповнюється випадковими знахідками чи під час цілеспрямованих пошуків. За останні 30 років в Україні віднайдено десятки бідонів з документами ОУН та УПА: найбільше у Львівській та Тернопільській областях.

10. Пам’ять про визвольну боротьбу і традиції литовських партизанів та українських повстанців

Народи Литви та України бережуть і шанують пам’ять про людей, які боролись за Свободу і Незалежність – їм встановлюють пам’ятники, проводять історичні дослідження, шукають останки загиблих, організовують виставки, знімають фільми тощо. Сучасні збройні сили Литви та України використовують гасла та символіку учасників збройного спротиву, продовжують їхні військові традиції.

В Литві партизанська війна осмислена на рівні суспільства, а статус борців за Свободу законодавчо закріплений на державному рівні. Усвідомлюючи важливість декларації Ради РБСЛ від 16 лютого 1949 р. для майбутнього Литовської держави, Сейм Литовської Республіки у 1999 р. прийняв закон, що визнав Декларацію правовим актом Литовської держави. У Радвілішкіському районі, в селищі Мінайчяй у 2010 р. на місці її підписання було відкрито меморіал. В різних куточках Литви встановлені пам’ятники партизанам, пам’ятні знаки у місцях їхнього народження, загибелі чи захоронення, відновлюють партизанські бункери, облаштовують пізнавальні маршрути за партизанськими стежками. Інтенсивно проводять пошуки та впізнання останків партизанів, убитих радянськими силовиками, і тіл, які були поховані таємно. Пам’ять і традиції Визвольної боротьби бережно зберігає армія Литви, адже партизанські бої становлять важливу частину її історії.

У незалежній Україні борцям за Свободу України встановлені пам’ятники та облаштовані меморіали повстанцям та їхнім командирам. Сучасні Збройні сили України підтримують традиції повстанців, використовують їхню символіку. Слова гімну ОУН звучать у марші Збройних сил України. Гасло УПА «Слава Україні! Героям слава!» стало офіційним вітанням солдатів Збройних сил України, а після нападу росії на Україну – гаслом солідарності народів всього світу з українським народом, який веде боротьбу проти агресора. Український Добровольчий корпус «Правий сектор» використовує червоно-чорний прапор УПА у війні з росією. У позивних військовослужбовців України відродились старі повстанські псевдо. Один із найвідоміших героїв теперішньої України, онук вояка УПА – Дмитро Коцюбайло-«Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 р. захищаючи Бахмут.

В умовах жорстокої війни росії проти України збройний антирадянський опір литовців та українців набирає особливого сенсу, є прикладом патріотизму та громадянської позиції, боротьби за Свободу і Незалежність, зміцнює дух спротиву агресорові.

Організатори виставки:

Спеціальний архів Литви

Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті

Автори виставки:

Нійоле Маслаускене (Литва)

Дорота Мордас (Литва)

Ігор Кулик (Україна)

Тетяна Лисенко (Україна)

Тетяна Прись (Україна)

Світлана Старовойт (Україна)

Керівник проєкту:

Кестас Ремейка (Литва)

Літературне редагування та коректура текстів українською мовою:

Сергій Кулик (Україна)

Переклад текстів англійською мовою:

Беатріс Сороко (Литва)

Партнери виставки:

Музей окупацій та боротьби за свободу Центру дослідження геноциду і опору жителів Литви,

Архів багатосерійного видання «Літопис УПА»,

Архів ОУН (Українська інформаційна служба – Лондон),

Архів Центру досліджень визвольного руху,

Галузевий державний архів Служби безпеки України,

Проект частково фінансується

Радою культури Литвы